Три роки пекла. Три роки незламності
Три роки тому світ для нас розколовся.
24 лютого 2022-го ми прокинулися в іншій реальності – там, де вже не було тиші. Лише вибухи, сирени, зруйновані міста, перші загиблі. Лише холодний страх і єдине питання в голові: «Це справді відбувається?»
А потім – було не до запитань.
Три роки війни.
Три роки, як українські діти малюють танки і ракети замість сонця і квітів.
Три роки, як батьки хоронять своїх дітей, а діти ростуть без батьків.
Три роки, як хтось востаннє бачив дім – і тепер повертається тільки до руїн.
Три роки, як міста перетворюються на згарища, села – на братські могили, вулиці – на місця розстрілів.
Три роки…
Відчай. Біль. Помста. Втома. Надія. Ми пройшли через усе.
Нас хотіли зламати, але ми вистояли. Нас хотіли стерти, але ми стали тільки сильнішими.
Нас розбудив Київ, що не впав.
Нас зцідив Харків, що не скорився.
Нас вразила Буча, що стала свідком нелюдського зла.
Нас укріпив Херсон, що дочекався свободи.
Але є міста, що досі чекають.
Скадовськ, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, Донецьк, Луганськ… Вони мовчать, але їхня тиша голосніша за всі вибухи. Вони чекають, і ми знаємо: Україна туди повернеться.
Ми пам’ятаємо кожен день цих трьох років. Кожне ім’я, кожну втрату, кожен подвиг.
Ми не забудемо.
Ми не пробачимо.
Ми переможемо.
І настане ранок, коли ми прокинемося без війни. Вільні. Живі. Незламні.
